На даху затишного будинку на околиці містечка причаїлися у гнізді лелеки. В центрі поважно сиділа мати, з-під пір’я якої висовували свої головки маленькі дітки з чорними та блискучими дзьобиками. Поряд стояв на одній нозі батько й поважно дивився вниз.
– Що ж, готуйтеся, дітки, незабаром ми з татом будемо вас учити літати, – мовила мати до своїх малюків.
– А навіщо це нам, навіщо? – запищали ті.
– Після того, як ви навчитеся злітати, сідати, гарно маневруватив повітрі та станете більш витривалими, ми полетимо в теплі краї. Але потрібно серйозно тренуватися, адже туди далека дорога. Вона веде лісами, морями й горами.
– А що там є цікавого? – допитувалися дітки в матусі.
– Повітря там сухе й чисте. Блакитні озера багаті на всіляку здобич. На луках ростуть пишні духмяні трави, а дерева високі-високі, аж до неба.
– Мамо, а які там люди? – поцікавилися малята.
– Мешканці тих казкових країв переважно темношкірі. Вони завжди привітні до нас, перелітних птахів, ніколи не проганяють і не шкодять. Живуть у дерев’яних гостроверхих будівлях, навколо яких ростуть розкішні сади з чудовими за смаком плодами.
– А як щодо хлопчиків, які кидаються камінням? – запитували дітки.
– Ні, таких там немає, вони розуміють, що шкодити птахам неправильно, бо хто ж тоді буде лікувати їх пишні сади від шкідників? – терпляче пояснювала мама. Сімейство ще довго вело таку приємну бесіду, й до самого вечора було чути цікаві запитання дітей і виважені відповіді батьків.
Незабаром маленькі лелеченята почали вчитися літати. Спочатку на декілька метрів, потім – на десятки, далі – на сотні. До кінця літа молоді та зміцнілі птахи вже впевнено ширяли навколишніми луками, горами та лісами.
Коли настав день відльоту в теплі краї, мати мовила до малих:
– Сьогодні найважливіший день у житті. Я бажаю вам стати справжніми лелеками, що не бояться летіти навіть через океан.
Усі весело засміялися, й незабаром щасливе сімейство знялося в небо.