Як буря поміняла вивіски

Колись давно зима була дуже лютою, випадало багато снігу, й могутній вітер зносив усе на своєму шляху…

А в одному містечку й узагалі сталася кумедна історія. Це було дуже красивий населений пункт. Над кожною крамницею, театром, перукарнею, школою висіла яскраво розмальована вивіска. Отож, прогулюючись вулицями, можна було отримати неабияке задоволення.

Над бакалійною крамницею красувалася вивіска, на якій зображалися шоколадні тістечка та духмяний хліб із золотою скоринкою. Ноги самі крокували до цього закладу. Із театральної вивіски привітно всміхалися актори, вдягнені в яскраве маскарадне вбрання.

– Любі друзі! Завітайте в гості! – запрошували вони жестами.

Над крамницею, де продавалася риба, висіла табличка з двома кумедними форелями, що виконували якийсь енергійний танець.

Ось так можна було просто погуляти містом і покращити собі настрій!

Аж ось одного разу взимку здійнялася страшна хурделиця. Погода, напевно, вирішила пожартувати з мешканців міста, а особливо з його гостей. Річ у тім, що коли не знаєш місцевості, то можна поглянути на вивіску й точно дізнатися, куди потрібно йти. Вітер же втнув ось що. Підхопивши дощечку з написом «Корчма» та переніс її на театр. Звідти ж пустун перечепив назву на школу, а з останньої – на шинок. Табличку над перукарнею із зображенням ножиців і леза повісив на будинок одного пана, в якого була дуже сварлива дружина. Місцеві мешканці жартували:

– Вітер точно мав якийсь намір, міняючи вивіски. Недарма ж пустун натякнув на гнівну вдачу панянки!

Такого наробила буря! Вранці діти йшли до школи, а опинилися… в шинку! Хто вирішив відвідати театр, завітав до навчального закладу. А в гостей міста відпочинок точно вдався: вони блукали вулицями, не здогадуючись, де можна пообідати.

Добре, що тепер таких завірюх не буває, та й вивіски прикріплені значно надійніше. А втім, якщо колись розпочнеться така хурделиця, то краще сидіти вдома, бо все одно навряд чи вдасться відвідати те місце, яке хотілося.




Лелеки

На даху затишного будинку на околиці містечка причаїлися у гнізді лелеки. В центрі поважно сиділа мати, з-під пір’я якої висовували свої головки маленькі дітки з чорними та блискучими дзьобиками. Поряд стояв на одній нозі батько й поважно дивився вниз.

– Що ж, готуйтеся, дітки, незабаром ми з татом будемо вас учити літати, – мовила мати до своїх малюків.

– А навіщо це нам, навіщо? – запищали ті.

– Після того, як ви навчитеся злітати, сідати, гарно маневруватив повітрі та станете більш витривалими, ми полетимо в теплі краї. Але потрібно серйозно тренуватися, адже туди далека дорога. Вона веде лісами, морями й горами.

– А що там є цікавого? – допитувалися дітки в матусі.

– Повітря там сухе й чисте. Блакитні озера багаті на всіляку здобич. На луках ростуть пишні духмяні трави, а дерева високі-високі, аж до неба.

– Мамо, а які там люди? – поцікавилися малята.

– Мешканці тих казкових країв переважно темношкірі. Вони завжди привітні до нас, перелітних птахів, ніколи не проганяють і не шкодять. Живуть у дерев’яних гостроверхих будівлях, навколо яких ростуть розкішні сади з чудовими за смаком плодами.

– А як щодо хлопчиків, які кидаються камінням? – запитували дітки.

– Ні, таких там немає, вони розуміють, що шкодити птахам неправильно, бо хто ж тоді буде лікувати їх пишні сади від шкідників? – терпляче пояснювала мама. Сімейство ще довго вело таку приємну бесіду, й до самого вечора було чути цікаві запитання дітей і виважені відповіді батьків.

Незабаром маленькі лелеченята почали вчитися літати. Спочатку на декілька метрів, потім – на десятки, далі – на сотні. До кінця літа молоді та зміцнілі птахи вже впевнено ширяли навколишніми луками, горами та лісами.

Коли настав день відльоту в теплі краї, мати мовила до малих:

– Сьогодні найважливіший день у житті. Я бажаю вам стати справжніми лелеками, що не бояться летіти навіть через океан.

Усі весело засміялися, й незабаром щасливе сімейство знялося в небо.




Соловей

У Китаї,– ти, звичайно, це знаєш,– імператор – китаєць і всі навколо нього також китайці.

Це було вже багато років тому, але саме через те і варто прослухати цю історію, інакше її можуть забути.

Палац імператора був найрозкішнішим у світі, весь зроблений з тонкого фарфору, дуже коштовного, але такого ламкого, що до нього страшно було доторкнутися і з ним треба було поводитись дуже обережно.

В саду росли найчудовіші квіти, і на найкращих з них висіли срібні дзвіночки; вони дзвеніли, щоб не можна було пройти мимо, не помітивши квітів. Так все було тонко продумано в саду імператора.

Він тягся так далеко, що сам садівник не знав, де йому край. Коли йшли все далі й далі садом, то потрапляли в чудовий ліс з високими деревами і глибокими озерами. Ліс спускався до самого моря, синього і глибокого; великі кораблі могли пропливати під його вітами, і там жив соловей.
Він так солодко співав, що навіть бідний, обтяжений турботами рибалка, коли вночі випливав закидати свої сіті, зупинявся і слухав.

Все просто У нас выгодно иммиграция в чешскую эмиграция на нашем сайта Только у нас.

– О! як гарно! – казав він, але мусив робити своє діло і забував про пташку. Проте, коли наступного вечора соловей знову починав співати, рибалка казав те саме: «Ах! Як це гарно!»

З усіх країн світу приїздили мандрівники в столицю імператора і дивувалися з міста, палацу і саду. Та, почувши солов’я, всі казали: «Все-таки це – найкраще!»

Мандрівники, повернувшись додому, розповідали про нього, а вчені писали багато книжок про місто, палац і сад – й про солов’я вони теж не забували: його вони ставили найвище, а ті, які вміли писати вірші, складали найчудовіші вірші про солов’я в лісі над глибоким морем.

Книжки розходились по всьому світу, і деякі з них дійшли якось і до імператора. Він сидів на своєму золотому троні, читав і читав, кожну мить покивуючи головою, бо йому приємно було читати прекрасний опис його міста, палацу й саду. «Та соловей – все ж таки найкраще»,– було написано в книжці.

– Що таке? – сказав імператор.– Соловей!.. Я зовсім не знаю. Невже в моїй державі і навіть у моєму саду є така пташка? Я ніколи не чув про це. Доводиться вперше дізнатися про неї з книги!

I він покликав свого камергера. Камергер був такий поважний, що коли хтось нижчий чином розмовляв з ним або наважувався спитати що-небудь, він нічого не відповідав, крім «п», що, як відомо, нічого не означає.

– Виявляється, у нас тут живе надзвичайна пташка, яка зветься «соловей»,– сказав імператор.– Кажуть, що вона – найкраща у моїй великій державі. Чому мені про неї ніколи не доповідали?

– Я досі не чув її імені,– промовив камергер,– її ніколи не представили при дворі.

– Я хочу, щоб вона сьогодні ж увечері була в палаці і співала мені,– сказав імператор.– Весь світ знає про те, що є в мене, тільки я один не знаю.

– Я не чув раніш її імені,– повторив камергер,– але я її шукатиму, я її знайду!

Та де ж її шукати? Камергер бігав по всіх сходах згори та вниз, по всіх залах та коридорах, але ніхто, кого він стрічав, не чув ані слова про солов’я. Камергер прибіг назад до імператора і сказав, що, напевне, той, хто написав книгу, вигадав байку.

– Ваша імператорська величність не може собі навіть уявити, що пишуть у книжках. Це все вигадки, чорна магія, ніякого солов’я в нас нема.

– Але ж книгу, яку я читав,– сказав імператор,– прислав мені всевладніший імператор Японії, і в ній не може бути ніякої неправди! Я хочу почути солов’я. Він мусить бути сьогодні тут. Він матиме мою найбільшу милість. Якщо його не буде, після вечері я накажу висікти весь двір!

– Тзінг-пе! – сказав камергер і знову оббігав усі сходи згори та вниз через усі зали та коридори; половина придворних бігала за ним, бо вона зовсім не хотіла, щоб її сікли. У всіх було одне питання – про солов’я, про якого знав цілий світ, але ніхто не знав при дворі.

Нарешті, зустріли вони на кухні бідну маленьку дівчинку. Вона сказала:

– О боже!.. Я добре знаю солов’я! О! Як він уміє співати! Мені дозволено щовечора відносити моїй бідній хворій матері недоїдки від обіду. Вона живе внизу, на березі моря, і, коли я повертаюсь назад, я спочиваю в лісі і там слухаю співи солов’я. У мене виступають сльози на очах, і стає так хороше, ніби мене цілує мама.

– Маленька куховарочко! – сказав камергер.– Я дам тобі постійне місце на кухні і дозволю дивитися, як імператор обідає, якщо ти проведеш нас до солов’я… Сьогодні ввечері йому наказано співати!

І ось вони вирушили до лісу, де завжди співав соловей, і півдвору пішло за ними.
Коли вже пройшли півдороги, замукала корова.

– О! – сказали молоді придворні.– Ось він! Яка надзвичайна сила в такій маленькій тварині! Але звичайно ми чули його раніше!

– Ні, це корови мукають,– пояснила дівчинка,– ми ще далеко від того місця.

Потім заквакали жаби в болоті.
– Чудово! – зауважив придворний бонза.– Я вже чув його, він дзвенить, як маленькі церковні дзвоники.
– Ні, то жаби! – заперечила дівчинка.– Але, я гадаю, ми скоро його почуємо.

Тоді засипки соловей.

– Ось він! – скрикнула.– Слухайте! Слухайте! Ось він сидить.– І вона показала на маленьку сіреньку пташку на гілці.

– Чи це можливо? – промовив камергер.– Я ніколи не уявляв його собі таким! Який у нього простий вигляд! Може, він згубив свої фарби, тому що побачив перед собою стільки знатних людей!

– Соловейку! – гукнула голосно маленька куховарка.– Наш милостивий імператор бажає, щоб ти йому проспівав.

– З великою втіхою і насолодою! – відповів соловей і заспівав – бо співати для нього було завжди радістю.

– Дзвенить, як скляні дзвіночки,– сказав камергер.– Подивіться на це маленьке горлечко, як воно працює. Дивно, що ми раніше його не чули. Він матиме великий успіх при дворі.

– Може, ще поспівати імператорові? – спитав соловей. Він думав, що імператор теж тут.

– Мій прекрасний маленький соловей,– сказав камергер.– Я маю щастя закликати вас сьогодні ввечері на двірське свято, де ви зачаруєте його імператорську милість своїми принадними співами.

– Найкраще мене слухати в зеленому лісі,– промовив соловей, але полетів з ними, коли почув, що цього бажає імператор.

В палаці все було розкішне прибрано. Фарфорові стіни й підлога виблискували у світлі багатьох тисяч золотих ламп; у коридорах поставили найрозкішніші квіти, що вміли дзвеніти. Від біганини та протягів всі дзвіночки дзвеніли так, що не можна було почути жодного слова.

Посередині великого залу, де сидів імператор, поставили золоту колонку, на якій мав сидіти соловей! Цілий двір зібрався сюди, і навіть маленька дівчинка мала дозвіл стояти за дверима, тому що їй тепер дано було титул «дійсної придворної куховарки».

Всі були ь найкращих вбраннях, і всі дивились на маленьку сіреньку пташку, якій імператор покивував головою.

Соловей співав так чудово, що на очах імператора виступили сльози і покотились по обличчю. Тоді соловей заспівав ще чарівніше, аж серце стискалось від його пісні.

Імператор був такий задоволений, що наказав дати соловейкові носити на шиї свій золотий черевик, але соловей тільки подякував: він уже мав досить нагороди.

– Я бачив сльози на очах імператора, це мій найкращий скарб. Я вже досить нагороджений!
І він знову заспівав своїм солодким чудовим голосом.

– Це наймиліше кокетство, яке я тільки знаю,– казали дами навколо і набрали води в рот, щоб у горлі переливалось, коли до них хто заговорить. Вони уявили себе також солов’ями. Навіть лакеї і покоївки заявили, що вони дуже задоволені, а це ж багато значить. Відомо, що найважче догодити саме їм.

Так, соловей мав великий успіх. Він мусив лишитися при дворі. Він мав власну клітку і право вилітати двічі вдень і один раз уночі. Разом з цим він одержав дванадцять слуг, які тримали шовкову стьожку, міцно прив’язану до його ноги. Через те він не мав ніякої втіхи від таких прогулянок.

Ціле місто говорило про надзвичайну пташку, і коли зустрічалося двоє, то перший не міг сказати нічого іншого, крім «соло», а другий відповісти «вей». Вони зітхали і розуміли один одного.
Одинадцять крамарів назвали своїх синів на честь солов’я Солов’ями, але жоден з них не мав навіть натяку на голос.

Одного разу імператор одержав великий пакунок, на якому було написано: «Соловей».

– От маємо нову книгу про нашу знамениту пташку! – сказав імператор.

Але це була не книга, а коробка; в ній лежав маленький художній виріб – штучний соловей, схожий на живого, але весь обсипаний діамантами, рубінами та сапфірами.

Коли заводили штучну пташку, вона могла співати одну з мелодій, яку співав справжній соловей, причому вона поводила хвостиком вгору та вниз і блищала сріблом та золотом. На шиї висіла маленька стьожка, на якій було написано: «Соловей імператора японського жалюгідний, порівнюючи з солов’єм імператора китайського».

– Чудово! – казали всі, а той, хто приніс пташку, одержав відразу титул «імператорського головного постачальника солов’їв».

– Тепер нехай вони заспівають удвох, послухаємо, який це буде дует!
Вони мусили співати разом, але добре не виходило, бо справжній соловей співав по-своєму, а штучна пташка збивалась на вальси.

– Це не її вина,– сказав капельмейстер,– окремо вона бездоганно тримає такт і співає цілком за моєю школою.

Тоді штучна пташка мусила проспівати одна. Вона мала такий же успіх, як і справжня, але штучна виглядала далеко миліше: вона блищала, як браслет або брошка.

Тридцять три рази проспівала вона одну й ту ж мелодію і не заморилася, її прослухали б з охотою ще раз, але імператор висловив бажання, щоб живий соловей теж проспівав що-небудь.

Але де ж він подівся? Ніхто не помітив, як він вилетів у відчинене вікно до своїх зелених лісів.

– Що це значить? – сказав імператор. Всі придворні лаяли солов’я і називали його дуже невдячною тварюкою. «Але ж краща пташка залишилась у нас»,– казали вони, і штучна пташка мусила заспівати, і це вже тридцять четвертий раз всі слухали ту саму арію. Проте вони ще не знали її напам’ять, бо арія була трудна.

Придворний капельмейстер надзвичайно вихваляв пташку. Він навіть запевняв, що вона далеко краща за солов’я не тільки своїми прикрасами та розкішними діамантами, але й здібностями.

– Тому що, бачите, панове, і головне, ваша імператорська величність, ми не можемо передбачити, що саме заспіває справжній соловей, а в штучної пташки все заздалегідь відомо. Можна навіть пояснити, чому вона співає, можна розібрати її і показати всю будову всередині – плід людського розуму – як розташовані валики, як вони працюють і як ідуть один за одним.

– І ми тієї думки! – сказали всі, і капельмейстер дістав дозвіл у наступну неділю показувати пташку народові.

– Хай і народ також послухає! – наказав імператор. Народ послухав і був такий задоволений, ніби аж сп’янів від чаю: а це ж зовсім по-китайськи! Всі казали «о!», підіймали вказівний палець вгору і покивували при цьому головами.

А все ж таки бідні рибалки, що чули справжнього солов’я, казали:

– Звучить добре і схоже; але чогось не вистачає.

Справжнього солов’я оголосили вигнаним за межі держави.

Штучній пташці відвели місце на шовковій подуши коло самого ліжка імператора. Всі подарунки, одержав нею, золото і дорогоцінні камені, лежали навколо, і пташка дістала титул «співця імператорського нічного столівка» за рангом номер перший з лівого боку, тому що імі ператор вважав за важливіший той бік, де серце, а сері це навіть у імператорів також з лівого боку. А капельмейстер написав твір на двадцять п’ять томів про штучну пташку.

Це був такий учений і такий довгий твір з найважчих китайських слів, що всі впевняли, ніби прочитали його й зрозуміли, а то б їх оголосили дурними і висікли.

Так минув цілий рік. Імператор, весь двір і навіть весь! народ знали напам’ять кожну ноту з пісні штучної пташки. Але саме через це тепер вона їм і подобалася най? дужче. Вони могли самі їй підспівувати. Вуличні хлопчаки співали: «Цві-цві-цві… Тьох-тьох-тьох-тьох»,– і імператор співав так само.

О, це насправді було чудово!

Та якось увечері, коли штучна пташка співала краще, ніж будь-коли, а імператор лежав у ліжку, слухаючи її, у неї щось зашипіло всередині – ш-ш-ш! Потім щось тріснуло – тррр! Усі коліщата закрутилися, і музика змовкла.

Імператор зіскочив вмить з ліжка і наказав покликати свого придворного медика. Але чим той міг допомогти? Тоді послали по годинникаря, і після багатьох розпитів та оглядів він трохи привів пташку до ладу, але сказав, що з нею треба обережно поводитись, бо валики стерлися, а вставити нові, щоб пташка співала, як колись, неможливо.

Це було велике горе! Тільки раз на рік заводили пташку, та й це було надто багато. Проте капельмейстер сказав коротку, але повну мудрованих слів промову і зазначив, що пташка така ж хороша, як і раніше; значить, усе було так само хороше, як і раніше.

Минуло п’ять років, і країну спіткало справжнє велике горе. Імператор, якого всі любили, був хворий і, казали, мусив умерти.

Уже був обраний новий імператор. Народ вийшов на вулицю і питав камергера, як почуває себе старий.

– Погано,– відповідав той і трусив головою.

Холодний та блідий лежав імператор у своєму великому розкішному ліжку. Весь двір думав, що він уже мертвий, і кожен спішив вітати нового імператора. Лакеї вибігали поділитися новинами, покоївки пили базікаючи каву. Скрізь у залах і коридорах простелили килими, щоб не чути було жодного кроку, і тому було тихо, так тихо!

Але імператор ще не був мертвий. Неруховий і блідий лежав він у своєму розкішному ліжку з довгими оксамитовими завісами і важкими золотими китицями. Вгорі було відчинене вікно, і місяць світив на імператора й штучну пташку.

Бідний імператор ледве міг дихати, йому здавалося, ніби хтось сидів на його грудях. Він розплющив очі і побачив, що це – Смерть.

Вона одягла на себе золоту корону і в одній руці тримала імператорську золоту шаблю, а в другій – його пишний прапор. А навколо із складок великих оксамитових завіс визирали дивні голови – одні потворні, інші милі і ласкаві.

То були всі злі й добрі діла імператора, що дивились на нього тепер, коли Смерть сиділа на його серці.

– Пам’ятаєш ти це? – шепотіли одне за одним.

– Пригадуєш ти це? – і вони розповідали йому так багато, що піт виступав у нього на чолі.

– Я не знав цього ніколи,– казав імператор.– Музики! Музики! Мого великого барабана! – кричав він.– Я не можу слухати, що вони кажуть!

Але вони вели далі, і Смерть кивала головою на все, що вони говорили.

– Музики! Музики! – кричав імператор.– Ти, маленька прекрасна золота пташко! Співай же, співай! Я тобі подарував стільки золота і дорогоцінностей, я сам почепив тобі на шию мій золотий черевик, співай же, співай!

Але пташка мовчала, – не було нікого, хто б завів її, і тому вона не співала, а Смерть усе дивилася своїми великими порожніми очима: і було тихо, так жахливо тихо.

Коло вікна почувся раптом чудовий спів. Це співав маленький живий соловей, що сидів на гілці. Він почув про біду імператора і поспішив сюди, щоб своїми співами збудити надії. втішити його. І чим більше він співав, тим більше блідли і блідли привиди, кров текла швидше й швидше в ослабілому тілі імператора, і навіть сама Смерть заслухалась і сказала:

– Співай ще, соловейку, співай!

– А ти віддаси мені за це розкішну золоту саблю? Віддаси мені свій прапор? Віддаси імператорську корону?

І Смерть віддавала кожен скарб за одну пісню, а соловей усе співав і співав! Він співав про тихе кладовище, де ростуть білі троянди і де дихає пахощами бузок, де свіжу траву зрошують сльози тих, хто залишився жити. Сум за своїм садком охопив Смерть, і вона холодним білим туманом полинула крізь вікно.

– Дякую! Дякую! – промовив імператор. – О, ти, небесна маленька пташко! Я добре знаю тебе! Тебе я вигнав із своєї держави, а ти своїм співом відігнала від мого ложа злі привиди, одігнала з мого серця навіть Смерть. Як мені нагородити тебе?

– Ти нагородив уже мене, – відповів соловей. – Я викликав сльози на твоїх очах, коли співав уперше: цього я не забуду ніколи. Сльози – ось найдорогоцінніша нагорода для, від якої радіє серце співця. Але засни зараз і ти встанеш знову свіжим і здоровим. А я співатиму для тебе.

І він заспівав, імператор полинув у солодкий сон… Який спокійний, цілющий був цей сон!

Сонце світило в вікно, коли він прокинувся міцним та здоровим. Ніхто з слуг ще не повернувся, бо всі думали, що він умер, тільки соловей сидів коло нього і співав.

– Ти мусиш залишитись у мене назавжди,– сказав імператор.– Ти співатимеш, коли захочеш, а штучну пташку я розіб’ю на тисячу скалок.

– Не роби цього,– заперечив соловей.– Все, що вона могла зробити хорошого, вона зробила. Бережи її, як досі беріг. Я не можу жити в палаці, але дозволь мені прилітати, коли я сам захочу. Вечорами я сидітиму на гілці край твого вікна і співами розважатиму тебе й навіватиму нові думки. Я співатиму тобі про щасливих і про нещасних, співатиму про добре і зле, про все, що діється навколо і що ховається від тебе. Маленька співоча пташка літає далеко навколо, скрізь: і до бідного рибалки, і під дах селянина, до всіх, хто далеко від тебе і твого двору, Я люблю твоє серце більше за твою корону. Я прилітатиму і співатиму тобі, але ти мусиш мені обіцяти одне.

– Усе! – сказав імператор і притиснув важку від золота шаблю до свого серця.

– Про одне прошу тебе. Нікому не розказуй, що ти маєш маленьку пташку, яка розповідає тобі про все. Так буде краще!

І соловей полетів.

Слуги зайшли подивитися на мертвого імператора. І – застигли на порозі, а імператор сказав:
– Доброго ранку.



Перо та чорнильниця

Дуже давно, коли країнами керували королі й імператори, люди писали не авторучкою, як нині це робиш ти, а пташиним пером. А відбувалося це так.

У спеціальну баночку наливали чорнило, в яке змочували кінчик пір’їни, й обережно виводили літери на цупкому папері.

Одного вечора чорнильниця, що стояла на столі, почала хизуватися:

– Які чудові тексти виникають завдяки мені! Не припиняю дивуватися, скільки всього знаю! Щоразу, коли господар укотре змочує перо, й гадки не маю, що з’явиться на папері: прекрасні вірші, фантастичні оповідання, ліричні пісні чи, можливо, неповторні описи природи. Повірте, друзі, справді не розумію, звідки в мене такий талант.

– Годі вигадувати! – глузливо всміхнувся сусід. – Невже, шановна, не знаєте, що Ви – лише баночка з рідиною, потрібна для того, аби змочувати мене – перо, бо щодня натхненно працюю: складаю вірші та пишу історії. Якщо не вірите, спитайте в людини. – Не можу погодитися. Скільки Ви служите? Ще й тиждень не минув, а вже потріпані! – зауважила співбесідниця. – Ви – мій помічник.

Перо не стерпіло такої образи й обурено вигукнуло:

– Нерозумна чорнильна діжка!

Суперечку перервав поет, який повернувся з концерту майстерного скрипаля. Чоловік був зачарований прекрасною грою. В інструменті, здавалося, було невичерпне джерело звуків: то ніби весело дзюркотить струмочок, то грайливо щебечуть пташки, то реве буря в сосновому бору. Поетові ввижалося, що мелодія лине з його власного серця.

Завдання музиканта було непростим, одначе неперевершена майстерність глядачам здавалася забавкою: смичок начебто сам пурхав по струнах, а скрипка ніби самостійно виспівувала чарівну мелодію. Слухаючи її, присутні забули про митця, який укладав у гру серце й душу.

Під враженням поет сів до столу й написав ось що:

«Було б нерозумно й несправедливо, якби смичок і скрипка пишалися своєю майстерністю. Проте як часто це робимо ми, люди – письменники, вчені, художники, винахідники… Адже насправді лише інструменти в руках власного таланту, який подарував Бог. Йому одному честь і хвала! Нам же пишатися нічим!»

– То як? – зухвало озвалося перо, коли поет вийшов із кімнати. – Чули, як господар прочитав уголос те, що я написало?

– Тобто ті рядки, що з’явилися завдяки мені? – виправила чорнильниця. – Не засмучуйтеся. Бути моїм помічником – велика честь.

– Чорнильна душа! – процідило розлючене перо.

– Гусак-простак! – дражнилася сусідка.

Жоден із них так нічого й не зрозумів. Лише поет ніяк не міг заснути: все міркував про скрипаля та його неперевершену майстерність… Йому одному честь і хвала!



Срібна монета

Якось вийшла з карбування срібна монетка, світла та чистенька.

– Ура! Я вирушаю гуляти світом! – задзеленчала красуня й покотилася…

Дитина міцно стискала її в тепленькому кулачку, скупар молився на неї, старі люди уважно роздивлялися, у молодих вона не затримувалася та швиденько котилася далі.

Цілий рік монета гуляла країною, аж одного разу опинилася за кордоном. І залишилася останньою рідною грошиною в гаманці мандрівника.

– Он як, – усміхнувся чоловік. – Іще маю пам’ятку з Батьківщини! Що ж, нехай подорожує разом зі мною.

Монетка радісно дзенькнула, коли в гаманці з’явилися іноземні подруги. Ті постійно змінювали одна одну, а вона залишалася на своєму місці. Це було почесно для красуні.

Срібляста заїхала дуже далеко, навіть сама не знала куди. Монетка чула від сусідок, що вони француженки, італійки… Іноземки розповідали про місця, де зупинявся мандрівник, але сама красуня нічого не бачила. Згодом засумувала й нарешті вирішила: «Хіба багато дізнаєшся, сидячи в гаманці?» Тому за першої ж нагоди вислизнула у шпарину й опинилася в кишені штанів, які саме винесли в коридор, аби потім почистити. Монетка випала з них, примостившись на готельній підлозі.

– Як добре! Відтепер можу знову вільно гуляти світом! Побачу нових людей, цікаві звичаї, – зраділа блискуча красуня.

– А що це за монетка? – почулося тієї ж миті. – Мабуть, фальшива.

– Я ж срібна, чистого дзвону та справжньої чеканки! – виправдовувалася бідолашна, проте її ніхто не слухав.

– Позбудуся цього непотребу ввечері, – вирішив новий господар та так і вчинив.

А наступного дня іноземку знову почали лаяти.

– Бідолашна я, нещаслива! Чого варте моє срібло, коли ніхто не цінує?

А якось красуня опинилася в руках бідної жінки: трудівниця одержала гроші за важку щоденну працю.

– Я занадто бідна, щоб тримати у своєму тонкому гаманці фальшиву монету, – почала розмірковувати робітниця. – Доведеться когось надурити, хоч як і неприємно про це думати…

Жінка завітала до крамниці багатого пекаря. Торговець дуже добре розумівся на грошах, тому відразу кинув підозрілу монету в обличчя трудівниці.

– Як гірко відчувати, що ти створена на біду іншим. Нещасній не дали за мене навіть хліба, – плакала срібна красуня.

– Не хочу нікого дурити, – вирішила жінка, повернувшись додому. – Проб’ю в монетці дірочку – хай кожен знає, що фальшива. Хоча… Стривай, може, ти щаслива? Тоді повішу на шию сусідській дівчинці. Хай носить на удачу.

Маленька радісно всміхалася сріблястій іграшці й заснула з нею на грудях. А зранку мати крихітки зважила монетку на долоні:

– Ти й справді щаслива? Зараз перевіримо!

Жінка затерла дірочку та пішла до продавця лотерейних квитків. Через великий натовп монетку не викрили, вона опинилася в купі таких, як і сама. Чи виграв квиток – невідомо, та зранку знову пролунало:

– Фальшива!

Срібляста переходила з рук у руки й усюди чула сварливі слова.

– Обманювати знову і знову… Як же це нестерпно, коли ти чесна! – плакала красуня.

Ніхто не вірив у монетку… Аж одного разу з’явився мандрівник. Йому також підсунули цю грошину, та коли спробував нею заплатити, навколо закричали:

– Підробка!!!

– Що це?! – засяяв чоловік. – Це ж наша рідна монетка, чесна громадянка моєї Батьківщини! А в ній пробили дірку та називають фальшивою. Це ж треба! Заберу її додому.

– Знову мене вважають доброю та потрібною. Повернуся до країни, де знають, що я справжньої чеканки срібна монетка.

Красуню загорнули в білий папір, і незабаром вона повернулася додому.

– Скінчилися мої поневіряння! – раділа мандрівниця. – Повертається щасливе життя! Я ж срібна, чесного карбування, і зовсім не шкода, що пробили дірку й назвали фальшивою: це не біда, якщо ти справжня! Треба лише мати терпіння, й усе минеться.



Льон

Льон стояв у цвіту. У нього були такі гарні блакитні квіти, ніжні, як крила метелика, навіть ще ніжніші. Сонце гріло його, хмарки поливали дощем. І це було для льону однаково, як для маленьких дітей, коли їх скупає, а потім поцілує мама. Від цього діти стають завжди кращі, і льон також.

– Люди кажуть, що в мене чудовий вигляд, що я виріс такий високий і міцний,– казав він,– з мене буде прекрасне полотно. Ах, який я щасливий! Я найщасливіший від усіх. Я почуваю себе дуже добре і знаю, що з мене вийде щось хороше. Як сонячний промінь оживляє мене! Як дощик годує і надає сил! Звичайно, я невимовно щасливий, мабуть, найщасливіший!

– Так, так, так! – сказали жердини з тину.– Ти не знаєш світу; але ми його вже знаємо, бо з нас вже стирчать кілки.– І вони жалібно заскрипіли:

Шніп, шнап, шнурре,

Бассельуре!

Оглянутися не встигнеш,

Як вже пісеньці кінець!

– Ні, не так швидко кінець,– сказав льон,– завтра знову світитиме сонце або знову піде дощ. Я почуваю, як я росту, як я квітну. Я найщасливіший!

Але якось прийшли люди, схопили льон за вершечок і вирвали з корінцями. Це було боляче. Потім кинули його в воду, наче хотіли втопити. З води потрапив він у вогонь, наче хотіли його засмажити; це було жахливо!

– Не можна .ж, щоб завжди було добре! – казав льон.– Треба пережити, щоб порозумніти!

Але ставало все гірше. Льон м’яли, чесали – та хіба ж. він знав, як те все зветься, що з ним робили? Потім потрапив він на самопрядку.

Снур-снур!.. Просто неможливо було зібратися з думками.

«Я був дуже, дуже щасливий,– думав він, незважаючи на всі свої муки.-Треба бути радісним і вдячним за все те хороше, чим я користався. Треба… Треба. Ох»! І він повторював це, поки не потрапив на ткацький верстат.

З нього вийшов великий шматок прекрасного полотна. Весь льон до останньої стеблинки обернувся на цей шматок.

– Та це ж чудово! Про це я й мріяв! Ні, мені таки щастить. Жердини нічого не розуміють з своїми:

Шніп, щнап, шнурре…

Бассельуре!

– Пісенці зовсім не кінець: вона саме починається спочатку. Це ж надзвичайно! Я трохи перетерпів, але ж з мене дещо й вийшло. Я найщасливіший у світі. Який я тепер міцний і довгий, м’який та білий! Це зовсім інша справа, ніж бути тільки рослинкою з квіточками. Про мене далі не піклувалися, і я мав би воду тільки тоді, коли б ішов Дощ. Тепер мене як слід обслуговують. Щоранку мене перегортають, дівчата щовечора поливають з поливальника, кажуть, що я найкраще полотно у всьому селі. Щасливішим я не можу бути! Потім взяли полотно в хату, і воно потрапило під ножиці.

Ну й попало йому! Його різали, його Кроїли, його кололи голками! Це зовсім не було приємно!

Але полотно при цьому перетворювалось на дванадцять штук тієї частини білизни, якої не називають вголос, але мусять мати всі люди. Ціла дюжина вийшла з нього!

– Ні, подивіться! От тепер з мене вийшло щось корисне! Ось яке моє призначення! Ах, це ж чудово! Для цього варто жити. Це справжня радість. Нас усіх дванадцять, але все ж ми – єдине ціле, дюжина. Яке це невимовне щастя!

Роки минали, і білизна подерлася.

– Повинен же коли-небудь настати кінець,– казала кожна штука.– Я трималася б з охотою довше, але не можна ж хотіти неможливого.

їх подерли на ганчірки.

Вони вже думали, що це їм кінець – так їх рубали на шматочки, м’яли, били і варили.

Вони самі не зовсім розуміли, що з ними робили. але раптом вони стали прекрасним білим папером.

– Ай, це ж несподіванка, і така приємна несподіванка! – сказав папір.– Я ще тонший, ніж раніше, і на мене писатимуть! Яке щастя мені припало! Справді, воно невимовне.

І на ньому написали прекрасні оповідання, і той, хто слухав їх ставав розумнішим і добрішим. Це було велике щастя, що люди могли прочитати їх.

– Це більше, ніж я мріяв, коли був маленькою квіткою на полі. Хіба я міг думати, що принесу людям стільки радості і знань. Я навіть сам цього не збагну, але це справді так. Щоразу, коли я думаю, що пісеньку вже скінчено, я переходжу до кращого життя. Напевне, я вирушу в подорож по всьому світу, щоб мене могли прочитати всі люди. Напевне, буде так. Колись у мене були блакитні квіточки, тепер кожна квітка розцвіла прекрасною думкою. Я найщасливіший!

Але папір не послали подорожувати по світу. Він потрапив до друкарні. І все, що було на ньому написано, надрукували не в одній, а в багатьох сотнях книжок, і тому далеко більше людей мали користь і втіху, ніж коли б це був один списаний папірець, що мусив обійти весь світ і загинути на півдорозі.

«Звичайно, це найдоцільніше,– думав списаний папірець.– Я житиму дома, на відпочинку, мене шануватимуть, як стару бабусю. Адже я бережу все, що написано. Слова лилися на мене прямо з пера. Я лишусь дома, а книжки мандруватимуть по світу, по всіх усюдах. Це дуже розумно! Ні, який я радий, який я щасливий!»

Потім папір зв’язали і поклали в шафу.

– Після праці добре відпочити,– сказав він задоволено,– треба зібратися з думками про своє життя. Ну, що хорошого ще трапиться? Я йду вперед. Все завжди йде вперед.

Але одного дня весь папір поклали в грубку, щоб спалити, бо він ні на що. вже не був придатний. І всі діти з того будинку зійшлися до вогню, їм хотілося подивитись, як горітиме папір, і дивитись на червоні іскри.

– Ой! – скрикнув папір і звився великим вогненним полум’ям так високо в повітря, як ніколи льон не міг піднести свої маленькі квіти, і там виблискував і сліпив, як ніколи не змогло б сліпити біле полотно. Літери стали вогняним шрифтом, і всі слова й думки знялися полум’ям.

– Ну, тепер прямим шляхом до сонця! – радів він. Діти танцювали навколо і співали:

Шніп, шнап, шнурре,

Бассельуре!

От і пісні кінець!

Коли полум’я згасло, від паперу залишився тільки чорний попіл.

Але ніби й попіл співав:

– Пісенька ніколи не скінчиться. От що найчудесніше! Ми знаємо це, і тому ми найщасливіші.

Але діти не почують жодного слова, а коли б і почули – не зрозуміли б його. Та й не треба! Не все ж одразу знати дітям!



Комірець

Комірець давно вже досяг шлюбного віку, але нареченої в нього не було. Одного разу його кинули у прання разом із панчішною підв’язкою.

– Які ви граційні та гарні! – розсипався в компліментах комірець. – Такої краси я ще ніколи не бачив. Ви дозволите з вами познайомитися?

– Не варто! – відрізала підв’язка.

– А де ви живете?

– Я прошу вас, не треба зі мною заговорювати! – белькотала підв’язка.

– Але бачити таку красуню й мовчати – неможливо! – увивався коло неї комірець.

– Ах, ви не могли б залишатись на місці? – вигукнула підв’язка. – Ви точнісінько як справжній чоловік!

– Я ще й денді! – додав комірець. – У мене шевська підставка і гребінка є!

І хоча щасливим володарем цих аксесуарів був не він, а його господар, комірець не переставав вихвалятися.

– Відійдіть! – наполягала підв’язка.

– Недоторка! – відгукнувся комірець.

Аж ось його вийняли з таза, накрохмалили, а коли висох, поклали на прасувальну дошку, взяли гарячу праску…

– Вдовичко! – перейшов комірець на праскову плитку. – Я весь палаю від вашого дотику. Будьте мені за дружину!

– Ах ти, обідранець! – Праскова плитка пихато пройшлася по комірцю.

Комірець трохи зносився по краях. Ножиці були покликані підрівняти їх.

– Ви, певне, відома балерина? Бач, як гарно витягуєте ніжки! Людям з вами не зрівнятися! – привітав комірець новий об’єкт свого вподобання.

– Так і є! – відповіли ножиці.

– Вам личить бути графинею! – розійшовся комірець. – Я можу запропонувати вам лише господаря-денді, шевську підставку і гребінку, але як би я хотів дати вам графство…

– Сватів засилаєте?! – розгнівались ножиці і покраяли його.

– З наречених залишилася тільки гребінка! – підсумував комірець. – Міледі, у якому чудовому стані ваші зубки!.. Чи входив до ваших планів законний шлюб?

– Авжеж! – відповіла гребінка. – Я заручена з шевською підставкою!

– Заручені? – розлютився комірець.

Позбувшись останньої претендентки, він роздумав одружуватись.

З часом комірець разом з іншим ганчір’ям опинився на паперовій фабриці. Це був справжній салон для різношерстого товариства; тонке полотно традиційно трималося подалі від грубого. У кожної ганчірки була сила-силенна історій, не кажучи вже про хвалькуватого комірця.

– Скільки в мене було наречених! – нахабно брехав він. – Проходу не давали, адже підкрохмалений я здавався завзятим денді! У моєму розпорядженні були особисті шевська підставка і гребінка. О, моє перше кохання – зав’язка: тонка, ніжна, м’яка! Бідолаха кинулася через мене в таз! А одну вдовичку я довів просто-таки до кипіння… Досить було її кинути – і вона почорніла з горя! А балетна прима… вона завдала мені глибокої рани, чортиця! Моя люба гребінка так сохла за мною, що залишилася без зубів! Мені й справді є що згадати!.. Але найближче до серця я взяв учинок підв’язки, тобто зав’язки, що кинулася через мене в таз.

Я не без гріха!.. Саме час мені почати життя з чистого аркуша! Збулося, як він того й хотів: усе ганчір’я перетворилося на білий папір, а комірець, як завзятий хвалько, – на цей самий аркуш.



Летюча скриня

Жив собі дуже багатий купець. Та він раптово помер, і всі гроші дісталися його синові. Той зажив дуже весело, і невдовзі лишилося в нього тільки чотири скілінги, старий халат і пара пантофлів. Друзі й знати його більше не хотіли, але один із них, людина добра, прислав йому стару скриню! Чудово, та складати в скриню не було чого, от він і всівся у скриню сам! А скриня була не проста. Варто було натиснути на замок – і скриня здіймалась у повітря.

Купецький син так і вчинив. Скриня вилетіла з ним у димар і понеслась аж під хмарами! Він прилетів до Туреччини, зарив скриню в лісі у купу сухого листя, а сам вирушив до міста.

На вулиці стрілася йому жінка з дитиною, і він спитав її:

– Послухай, жінко! Що це за великий палац тут, біля самого міста, ще вікна так високо від землі?

– Тут живе принцеса! – відповіла та. – їй напророчено, що вона буде нещасною з вини свого нареченого, от до неї й не сміє з’являтися ніхто інакше, як у присутності самих короля з королевою.

– Дякую! – сказав купецький син.

Він пішов до лісу, всівся у свою скриню, прилетів просто на дах палацу й заліз до принцеси у вікно. Принцеса спала на дивані й була така гарна, що він не втримався та поцілував її. Вона прокинулась і дуже злякалася, але купецький син сказав, що він турецький бог, який прилетів до неї повітрям. Вони всілися поряд, і він почав розповідати їй казки. А потім він посватався, і принцеса погодилася вийти за нього.

– Але ви маєте прилетіти сюди в суботу! – сказала вона. – До мене прийдуть король із королевою. Вони будуть дуже потішені тим, що я виходжу заміж за турецького бога, але ви постарайтеся розповісти їм якомога кращу казку. Мати полюбляє слухати щось повчальне й серйозне, а батько – веселе.

Принцеса подарувала хлопцеві шаблю, викладену червінцями, а саме їх йому й не вистачало. Він купив собі новий халат, а потім сів у лісі складати казку. У суботу король і королева прийшли до принцеси, і купецького сина прийняли дуже добре.

– Розкажіть що-небудь серйозне, повчальне, – сказала королева.

– Але щоб і посміятися можна було! – додав король.

– Добре! – відповів купецький син і став розповідати. – Жила собі коробка сірників, що дуже пишалися своїм високим походженням: голова їхньої сім’ї, сосна, була найбільшим і найстарішим деревом у лісі. Тепер сірники лежали на полиці між кресалом і старим залізним казанком та розповідали про своє дитинство. «Так, добре нам жилося, – казали вони. – Та от прийшли якось дроворуби, і загинула вся наша родина! Стовбур отримав місце грот-щогли на чудовому кораблі, гілки розбрелися хто куди, а нам от випало служити світочами для простолюду. От заради чого опинилися на кухні такі поважні панове, як ми!»

«Від самої появи на світ мене постійно чистять, шкребуть і ставлять на вогонь, – сказав казанок. – Я посідаю в домі перше місце. Усі ми тут сидимо в хаті, тільки відро часом буває на подвір’ї, а новини ми дізнаємося від кошика для харчів – він часто ходить на ринок, та в нього надто вже гострий язик».

«Чого ти розпатякався?!» – сказало раптом кресало.

«Поговорімо про те, хто з нас важливіший!» – сказали сірники.

«Ні, я не люблю говорити про себе, – сказала глиняна миска. – Нумо просто розмовляти! Я розкажу дещо, що буде зрозуміле геть усім. На березі рідного моря, під тінню буків…»

«Чудово!» – сказали тарілки.

«…Там в одній сім’ї провела я свою молодість. Усі меблі були поліровані, підлога чисто вимита, а фіранки на вікнах мінялися кожні два тижні».

«Як ви цікаво розповідаєте! – сказала мітла. – У вашій розповіді так і чути жінку, відчувається якась особлива охайність!»

«Так, так!» – погодилося відро.

Глиняна миска продовжувала свою розповідь, і закінчення було не гіршим від початку. Тарілки загримотіли від захвату, а мітла вийняла з ящика зелень петрушки й увінчала нею миску.

«Отепер ми потанцюємо!» – сказали щипці для вугілля й пішли в танок. Стара оббивка на стільці, що стояв у кутку, від такого видовища луснула!

«А нас увінчають?» – спитали щипці, і їх теж увінчали.

«Усе це чернь!» – думали сірники.

Тепер самовар мав заспівати. Але він пишався й хотів співати, лише стоячи на столі в господарів.

«Що ж, якщо самовар не хоче співати, не треба! – сказало старе гусяче перо. – За вікном висить у клітці соловей – нехай він заспіває!»

«Це непристойно – слухати якогось залітного птаха! – сказав великий мідний чайник. – Нехай розсудить нас кошик для харчів!»

«Хіба ж так слід проводити вечори? – відповів кошик. – Невже не можна поставити дім на належний рівень? Кожен би тоді знав своє місце, і я б керував усіма! Тоді справа пішла б зовсім інакше».

«Нумо галасувати!» – закричали всі.

Раптом двері відчинились, увійшла служниця, і всі притихли. Але не було жодного горщика, який не мріяв би потай про свою вельможність і про те, що він міг би зробити. «Якби вже взявся до справи я, пішла б гульня!» – думав кожен. Служниця взяла сірники й запалила ними свічку. Як вони запирхали, загоряючись! «Тепер усі бачать, що ми тут найвельможніші! – думали вони. – Скільки від нас блиску та світла!» Аж тут вони згоріли.

– Чудова казка! – сказала королева. – Я наче сама була на кухні разом із сірниками! Так, ти гідний нашої дочки.

– Авжеж! – сказав король. – Весілля відбудеться в понеділок!

Увечері в місті влаштували ілюмінацію. Вуличні хлопчиська кричали «ура!» і свистіли. «Треба й мені вигадати що-небудь!» – подумав купецький син. Він накупив ракет, хлопавок, склав усе це у свою скриню і здійнявся в повітря. Ніколи ще турки не бачили такого феєрверка.

Повернувшись до лісу, купецький син подумав: «Треба піти до міста послухати, що там кажуть про мене!» Скільки чуток ходило містом! Кожен розповідав про побачене по-своєму, але всі стверджували, що це було дивовижне видовище.

– Я бачив Бога! – казав один. – Очі в нього були, як зірки, а борода – як морська піна!

– Бог летів у вогненному плащі! – розказував інший. – А зі складок визирали янголята…

Наступного дня мало відбутися весілля. Купецький син повернувся до лісу, щоб сісти в скриню, але не знайшов її. Скриня згоріла! У неї потрапила іскра від феєрверка, скриня тліла, тоді спалахнула, і від неї лишився тільки попіл.



Маленький Тук

Жив-був маленький Тук. Туку доводилося няньчити свою сестричку Густаву, яка була набагато меншою за нього, і разом із тим вивчати уроки, а ці дві справи ніяк не виходили одночасно. Бідолашне хлоп’я тримало сестричку на колінах і співало їй пісеньки, намагаючись вивчити завдання з географії. На завтра задано було вивчити всі міста в Зеландії і знати про них усе, що тільки можна.

Нарешті повернулася його мати, яка ходила кудись, і взяла Густаву. Тук – бігом до вікна та до книжки, і читав, читав, аж мало не осліп: у кімнаті ставало все темніше і темніше, а матері не було за що купити свічку.

– Он іде стара прачка, – промовила мати, дивлячись у вікно. – Вона й сама ледве ходить, а тут ще доводиться нести відро з водою. Будь гарним хлопчиком, Тук, побіжи та допоможи бабусі!

Тук зараз же побіг і допоміг, але, коли повернувся в кімнату, було вже зовсім темно. Довелося йому лягати спати. За ліжко Тукові правила стара дерев’яна лава зі спинкою і з ящиком під сидінням. Він ліг, але все не полишав думати про свій урок: про міста Зеландії і про все, що розповідав про них учитель. Треба було б йому ще раз прочитати урок, та було вже пізно, і хлопчик сунув книжку собі під подушку: він чув, що це чудовий засіб для того, щоб краще запам’ятати урок, хоч надто покладатись на нього, звичайно, не можна.

І ось Тук лежав у ліжку і все думав, думав… Раптом хтось поцілував його в очі і в губи – він у цей час і спав і нібито не спав, – і він побачив перед собою стареньку прачку. Вона ласкаво подивилася на нього і сказала:

– Гріх був би, коли б ти не знав завтра свого уроку. Ти допоміг мені, тепер і я допоможу тобі. А Господь не залишить тебе без своєї допомоги ніколи!

Тієї ж миті сторінки книжки, що лежала під головою Тука, зашелестіли і почали перевертатися. Потім пролунало:

– Куд-куда!

Це була курка, та ще з міста Кеґе!

– Я курка з Кеґе! – І вона сказала Тукові, скільки в Кеґе мешканців, а потім розповіла про битву, яка тут відбувалася, – це було навіть зайве: Тук і без того знав про це.

– Коррамба! – і щось гупнуло.

Це впав на ліжко дерев’яний папуга, що правив за мішень у товаристві стрільців міста Преєте. Птах сказав хлопчикові, що в цьому місті стільки ж мешканців, скільки у нього рубців на тілі, і похвалився, що Торвальдсен був свого часу його сусідом.

– Буме! Я славлюся чудовим місцем розташування!

Але маленький Тук уже не лежав у ліжку, а раптом опинився верхи на жеребці, який рвонув у галоп. Він сидів позаду вирядженого лицаря у блискучому топхельмі, з розмаяним на вітрі султаном. Вони проїхали ліс і опинилися у старовинному місті Вордіпґборзі. Це було велике і повне руху місто; на пагорбі міста височів королівський замок. Вікна в ньому яскраво світились, адже в замку давали бал. Король Вальдемар танцював у колі розкішних молодих фрейлін.

Та ось настав ранок, і, ледве зійшло сонце, місто з королівським замком розтануло, вежі зникли одна за одною, і наостанок на пагорбі залишилася тільки одна вежка, а саме містечко стало маленьким, бідним. Школярі, що поспішали до школи з книжками під пахвами, говорили: «У нас у місті дві тисячі мешканців!» – але насправді їх стільки не було.

Маленький Тук знов опинився в ліжку; йому здавалося, що він марить наяву; хтось знову стояв біля нього.

– Маленький Тук! Маленький Тук! – почулося йому. Це говорив маленький морячок, нібито юнга, а все-таки не юнга. – Я привіз тобі привіт з Корсера. Ось місто з майбутнім! У нього свої поштові карети і пароплави. Колись його вважали жалюгідним містечком, але ця думка вже застаріла. «Я лежу на морі! – каже Корсер. – У мене є шосейні дороги і парк! Я народив на світ поета, та ще якого веселого, адже не всі поети веселі! Я навіть збирався послати один зі своїх кораблів у плавання навколо всієї земної кулі!.. І як дивно я пахну, від самих міських воріт! Це тому, що всюди квітнуть чудові троянди!»

Маленький Тук поглянув на них, і в очах у нього зарябіло від червоних і зелених кольорів. А коли хвилі барв уляглися, він побачив порослу лісом кручу над невидимим фіордом. Над кручею підносився старий монастир з високими гострими вежами і шпилями. Згори збігали дзюркотливі струмки. А біля джерела сидів старий король; сива голова його з довгими кучерями була увінчана золотою короною. Це був король Роар, ім’ям якого і названо було джерело, а за джерелом і місто поблизу Роскілле. Стежкою, що вела до монастиря, йшли, тримаючись за руки, всі королі і королеви Данії, увінчані золотими коронами. Орган грав, струмки джерела повторювали за ним наспів. Маленький Тук дивився і слухав.

– Не забудь про стани! – сказав король Роар.

Раптом усе зникло. Та куди ж це все пропало? Немов перегорнули сторінку в книжці! Перед хлопчиком стояла старенька полільниця, вона прийшла з міста Cope, – там трава росте навіть на площі. Вона накинула на голову і на спину свій сірий полотняний фартух; фартух був геть мокрий – мабуть, ішов дощ.

– Так! – сказала вона і розповіла йому про забавні комедії Хольберга, про короля Вальдемара та єпископа Абсалона, потім раптом уся зіщулилася, захитала головою, немов збираючись стрибнути, і заквакала. – Ква! Ква! Ква! Як вогко, мокро і тихо в Cope! Ква! – Вона обернулася в жабу. – Ква! – І вона знову стала жінкою. – Треба одягатися відповідно до погоди! – мовила вона. – Тут вогко-вогко! Моє місто схоже на пляшку: увійдеш у горлечко, звідти ж треба і вийти. Раніше воно славилося чудовою рибою, а тепер на дні «пляшки» – червонощокі хлопці; вони вивчають тут різні премудрості: грецьку, єврейську… Ква!

Хлопчикові почулося не то квакання жаб, не то шльопання чобіт по болоту: все той самий звук, одноманітний і нудний, під який Тук і заснув міцним сном. І добре зробив.

Але й тут йому наснився сон, – інакше що ж усе це було? Блакитноока, білява і кучерява сестричка його, Густава, раптом стала дорослою чарівною дівчиною, і, хоча ні в неї, ані в нього не було крил, вони полетіли разом у повітрі над Зеландією, над зеленими лісами і блакитними водами.

– Ти чуєш крик півня, маленький Тук? Кукуріку! Ось із бухти Кеґе полетіли кури! У тебе буде пташиний двір, великий-превеликий! Тобі не доведеться бідувати! Ти, як мовиться, уб’єш бобра і станеш багачем, щасливою людиною! Твій будинок височітиме, як вежа короля Вальдемара, буде багато прикрашений такими ж мармуровими статуями, як ті, що створені поблизу Преєте. Ти розумієш мене? Твоє ім’я облетить увесь світ, як корабель, який хотіли відправити з Корсера, а в Роскілле – «Пам’ятай про стани!» – сказав король Роар – ти говоритимеш добре і розумно, маленький Тук! Коли ж нарешті зійдеш у могилу, спатимеш у ній тихо…

– Як у Cope! – додав Тук і прокинувся.

Був ясний ранок, він нічогісінько не пам’ятав зі своїх снів, та й не треба було – нічого заглядати вперед.

Він схопився з ліжка, взявся до книжки і швидко вивчив свій урок. А стара прачка просунула в двері голову, кивнула йому і сказала:

– Спасибі за вчорашнє, голубчику! Хай Господь здійснить найкращий твій сон.

А маленький Тук і не знав, що йому снилося, зате знає це Господь Бог!



Метелик

Надумав метелик одружитися. Звісно, з найгарнішою квіточкою.

Він розглянувся: квіти трималися на своїх стеблинках скромно, як справжні наречені. Але як вибрати з цього розмаїття найкращу?

Втомившись перейматися цим, метелик підлетів до польової ромашки. Французи називають її Маргаритою. Вважається, що вона придатна для ворожіння. Так і є. Закохані обривають її пелюстки: «Любить? Не любить?»

– Матінко Маргарито, польова ромашко! – звернувся до неї метелик. – Ви знана ворожка! Хто моя суджена?

Але ромашка стиснула пелюстки і нічого не сказала: адже вона сама була нареченою, тож не стерпіла «матінки». Метелик так і полетів ні з чим з твердим наміром самому шукати ідеальну квітку.

Цієї весни вдалися проліски і крокуси.

– Гарні, – похвалив метелик, – але їхній красі бракує зрілості!

Метелик, як і решта молодих хлопців, віддавав перевагу дещо старшим панночкам.

Роздивившись анемони, він визнав їх гіркуватими. Фіалки здалися йому занадто сентиментальними. Тюльпани були дуже розчепурені. Нарциси – простачки. У липового цвіту забагато родичів. Яблуневі квіти дуже легковажні – не для шлюбу. Зате горошок він уподобав: біло-рожевий, повнокровний і витончений одночасно, він, безперечно, стане прикрасою кухні. Метелик майже вже запропонував одружитися, коли помітив поряд із нареченою стручок з усохлою квіткою.

– Хто це? – поцікавився метелик.

– Моя сестра, – зізнався горошок.

– А отже, і ви в майбутньому, – мовив метелик, і тільки його й бачили.

Наступними на ярмарку наречених були квітки жимолості. Але їхні видовжені жовті обличчя лише налякали жениха.

Пори року змінювали одна одну, а метеликові пошуки так і не увінчалися успіхом. Осінь подарувала йому нові квіти в ошатних убраннях, але метелик зупинив свій вибір на кучерявій м’яті.

– Вона не може похвалитися квітами, але вона – самі пахощі.

Проте м’ята відхилила його сватання:

– Залишімося друзями. Адже ми немолоді. Хто ж одружується на схилі віку?!

Хтозна, якби метелик не перебирав нареченими, може, і не залишився б до старості літ бурлакою…

Дощі і заморозки не змусили себе чекати. Піднявся вогкий вітер. Погода не для прогулянок в літньому вбранні. Метелик залетів у натоплену кімнату і там наздоганяв літо. Але довго він не витримав!

– Я жадаю сонця, свободи. Я душу дияволові продам за найпоганішу квітку! – мовив метелик, розпрямив крила і вдарився об шибку.

Його відразу ж помітили, захоплено ахнули і на шпильці посадили в коробочку з іншими дивовижами.

– Відтепер я сиджу на стеблинці подібно до квітів! – міркував уголос метелик. – Чи про це я мріяв? Але є ілюзія одруженого статусу: теж міцно сидиш.

– Жалюгідна втіха! – схилили голівки кімнатні квіти.

«Кімнатним квітам довіряти не можна! – вирішив метелик. – Вони дуже багато що перейняли у людей».